Дякую Дніпропетровську!

Це був 5-ий сімейний виїзд. І він вийшов по-особливому домашнім і добрим. Невелика сім'я у великій родині ультрасів гуляла вулицями славного міста рідної України. Спочатку ми сіли до одного з найкращих потягів - Київ-Дніпропетровськ. Чому найкращого - бо розклад у нього дуже вдалий - приїхали під сон до потягу, поспали, прокинулися, вийшли з вагону і пішли гуляти. Гуляли ми увесь день і за все, що побачили у цьому місті, хочеться дякувати і дякувати. І так про все коротко.
Хочеться подякувати за Дніпро. Дніпро і його одвічні хвилі, що омивають набережну. За мости, що сполучають береги. За людей, які вранці бігають, стрибають, вигулюють біля води. За довгу сімейну лавку, яка має зближувати людей. За тих людей, які з прапором фотографуються над Дніпром. І навіть за вітер хочеться подякувати. Дякуємо трамваям, які намагаються поєднати країну. Людям, які навіть в неділю працюють. За Європейську площу і постамент із ногами Леніна. За "Слава Украні!", яке примушувало ці ноги тремтіти. За хвилю дружби, яка прокотилася по улицям міста і розлилася на стадіоні. Людям з прес-служби "Дніпра", які дали мені акредитацію. За газон "Дніпро-Арени" теж хочу подякувати, хоч він і в дуже поганому стані. За емоції футболістів, які билися на цьому газоні. Забули ще подякувати "численному" мітингу на підтримку ідеї російської федералізації - вибачте, але просто марш фанатів Дніпра і Динамо зібрав набагато більше людей. Тепер можна не сумніватися у виборі жителів Дніпропетровська.
Та найбільше хотілося б подякувати за дві пісні - за наш гімн та неофіційний гімн невмирущих героїв Майдану. Коли ти бачиш, із яким завзяттям молодь співає "Радуйся молоту в твердой руке...", то розумієш, що, якщо треба, цей молот знову з'явиться у руках простих людей, які будуть стояти за найвищі ідеали. Коли ти бачиш, як люди співають гімн України, то відчуваєш, що їх серця - жовто-блакитні, які у разі потреби можуть стати червоно-чорними для ворогів.
За нічні вулички і алеї, по яким нас віз трамай на вокзал, також хочеться подякувати цьому місту.
І за вогонь в серцях, який палатиме завжди!
_MG_2958

_MG_2972

_MG_2974

_MG_2980

_MG_2982

_MG_2984

_MG_2992

_MG_2993

_MG_3001

_MG_2997

_MG_3008

_MG_3013

_MG_3019

_MG_3020

_MG_3059

_MG_3079

_MG_3094

_MG_3124

_MG_3136

_MG_3144

_MG_3169

_MG_3179

_MG_3190

_MG_3201

_MG_3202

_MG_3212

_MG_3217

_MG_3218

_MG_3219

_MG_3220

_MG_3228

_MG_3248

_MG_3249

_MG_3264

_MG_3282

_MG_3289

_MG_3311

_MG_3316

_MG_3321

_MG_3324

_MG_3341

_MG_3351

_MG_3352

_MG_3375

_MG_3392


_MG_3393

Мапа "Небесної Сотні"

Міста, села, містечка, де жили герої "Небесної сотні", на мапі України! Разом із країнами, громадяни яких загинули за волю нашої Батьківщини...

плюс - село Рудки на Львівщині, на жаль, я не зміг знайти, тому виніс його окремо! також шкода, що по деяким загиблим немає повної інформації: або взагалі ніякої, або відомий тільки район, який я і позначив.

Сподіваюся, що кожен, кого життя занесе в одне із цих місць, обов'язково вшанує пам'ять вірних синів нашої землі...

Heroyes_map

Джерело:
http://uk.wikipedia.org/wiki/Список_загиблих_учасників_Євромайдану#.D0.93.D0.B0.D0.BB.D0.B5.D1.80.D0.B5.D1.8F

Коли я повірю, що "Небесна сотня" стала нею не тільки заради відходу Януковича від влади!

Коли я повірю, що "Небесна сотня" стала нею не тільки заради відходу Януковича від влади!

1. коли ніхто і думати не буде, що даїшнику можна дати гроші
2. коли люди будуть звертатися до лікарні не по знайомству, і не платити гроші лікарю особисто
3. коли люди будуть вимагати від влади смітники, а не утворювати їх на вулиці
4. коли люди будуть вибачатися за кожну прикрість, завдану іншій людині
5. коли місця у вузах будуть розподілятися залежно від знань, а не від товщини гаманців
6. коли не стане неосвітлених вулиць, якими ввечері страшно ходити
7. коли люди знатимуть, що таке Холодний Яр, чим прославився Сулима, Павлюк та інші герої України
8. коли люди зможуть хоча б раз на рік подорожувати
9. коли у всіх державних установах посадовці будуть робити не з думкою про гроші, а з усмішкою
10. коли люди перестануть боятися сказати свою думку, і,  якщо треба, відстоювати її
11. коли на книжкових полицях збільшиться кількість видань українських авторів
12. коли люди будуть працювати не заради грошей, а заради душі
13. коли люди шукатимуть знання у книжках, а не в телевізорі
14. коли кількість спортивних майданчиків збільшиться хоча б в 3 рази
15. коли не стане високих заборів, через які взагалі не видно нічого
16. коли на вулицях міст будуть з’являтися пам’ятники національним героям усіх віків
17. коли зникнуть усі тимчасові продавці з підземних переходів
18. коли сімейні цінності будуть вищі за вуличну розпусту
19. коли священики будуть їздити на скромних автомобілях, і не дерти гроші за будь-яку дрібницю


…і згадувати тих, хто віддали своє життя за майбутнє України…

P.S. думаю, що список можна продовжити!

eOtW525beHY

Мій дідусь

У його блакитному погляді завжди читалося щастя. Приховане, закуте у темінь мовчазливості, але то було щастя. Здавалося, що усе небо відбивалося у його щасті. Його очі з цікавістю дивилися, як міцні руки справляються з усім, що треба було по господарству. Ці очі милувалися його натхненній праці під час роботи. А потім піднімалися в небо і бачили, як десятки очей зачаровано спостерігають за кожним його рухом. І він віддячував тим поглядам – збирав усі свої сили і з новим натхненням продовжував щось робити. А потім він дарував очам радість весняного цвіту та літнє тепло у садку. Він йшов додому і слухав, як тихо гомонить із ним той сад. Як віковий велет із сотнями дерев розповідає йому усі свої таємниці. Він чув від нього про цвіт яблунь на весні, коли червоно-білі квіти прикрашали увесь обрій. Чув про перші дощі, які напували сад. Та найбільше він чув про сонце. Те саме, що робило дива у цьому саду. Сонце, яке пробуджувало землю, ділилося своєю енергією з листям, а ті, щойно прокинувшись після зими, віддавали цю енергію деревам. І сад робився червоно-білим. Потім поважно переодягався у зелено-жовтий костюм і озивався до нього уже іншим голосом. А він дивився на обрій і бачив, як сонце востаннє за сьогодні усміхається йому своїми променями. Потім нахилявся до землі, кидав чергове яблуко до мішка і продовжував іти поруч зі своїм щастям. Приходив додому, поважно знімав картуза і шукав поглядом тих, з ким можна було б поділитися оцим щастям. Часто у таку мить до нього приходив у гості сон. Він трохи боровся із ним, але дуже скоро його повіки втомлено опускалися. Та враз хтось стукав у двері, і очі ловили силуети знайомих людей. Він любив дарувати мудрість. Кожне слово здіймалося вище його очей, набиралося тепла від сонця і облітало навколо усіх. Потім виходило у двір, гримало до неслухняного собаки, пробігало повз онуків, і знову поверталося до нього. Він любив блукати вечорами, коли колір його очей ставав сірим. Десь позаду озивалися цвіркуни, у нічному ставку танцювали риби, а яскравий повний місяць намагався повернути денну блакить до його очей. Ноги ставали мокрими він нічної роси, але його це не бентежило. Він уже чекав на ранішню прохолоду. А вранці починав змагатися із сонцем. Вдягав улюблені калоші та йшов на таку звичну прогулянку. Дорога, яка заглядала у трохи замурзане подвіря без воріт бачила лаву, на якій він любив сидіти. Він виходив на ту дорогу, оглядав усе навколо і, даруючи їй свою вікову усмішку, йшов до свого винограду. Потім проходив повз старезний горіх, звертав у хлів, несучи трохи сіна. Виганяв корову на пасовисько і прямував до городу. Дивився у далечінь, поправляючи свого картуза. Десь з-за обрію вилітала лелека, поважно змахувала крилами, вітаючись із ним. Біля ніг терся заспаний кіт. Його очі ловили кожен подих природи, яка прокидалася поруч. А серце летіло до онуків, які солодко спали у хаті. Часто жалкував, що так мало часу проводить із ними, жалкував, що інколи доводилося на них прикрикнути. Але відчував їхню любов кожну секунду свого неосяжного життя. Відчував це, дивлячись у їхні допитливі очі. Як міг, вчив їх своїй мудрості. Хотілося сидіти і говорити з ними зранку і до самого смерку. Але, як це часто бувало, його бажання допомагати усім не лишало багато часу на онуків. Як завжди дзвонив телефон, хтось приїжджав, приходив і забирав його. І тоді онуки лишалися без його очей, наповнених щастям. Кожен займався своєю справою, але усі чекали, коли на горизонті намалюється його горда постать. Як він, поважно склавши руки за спиною, йтиме до рідних, втоптуючи у шлях власний неспокій. Хоча траплялося, що частку цього непокою він приносив із собою. Із вуст злітали запалені слова, очі зажурливо дивилися в небо, руки стискалися у міцний кулак… Але потім він спокійно і звично поправляв свого картуза, виходив на подвіря і слухав вечір разом із дитячим гомоном…

Його блакитний, захоплений щастям погляд тепер усміхатиметься до нас по-особливому. Тепер його погляд – уся небесна блакить. Неосяжна, надихаюча, окрилена – така, як і він. Тепер у цій блакиті захована його мудрість, його спокій, турботи, думки, його щастя. І він з радістю ділитиметься усім цим з кожним, хто хоча б на мить простягне свій погляд до неба у пошуках його очей.

…Люди не йдуть від нас, вони просто переселяються на небеса, щоб ділитися своїм щастям і натхненням з кожним! Варто лише частіше милуватися цією неосяжною блакиттю.


IMG_7472

IMG_0755
  • Current Music
    RHCP-Californication
  • Tags

В руках іскра - вогонь вже на порозі! (враження від маршу в підтримку родини Павличенків)


В очах вогонь горів, кричав і рвався на свободу. В руках ще поки лиш іскра. В словах єдинство й непокора, отим забрудненим властям. Не в кожного зміцнів сталевий дух. Але по жилах він уже розтікся. І поселився він у наших же серцях. В очах людей, що бачили це дійство, здіймалося те дивне відчуття – що можемо і ми стояти поряд з другом до кінця
free

free_01

Я йшов і відчував усе оце на собі. Як видерся на постамент і вперше побачив наш натовп – здавалося, що кволим він був. Та це була лише омана – за мить я навкруги побачив крила, які утворилися безліччю людей.

free02

_MG_3802

_MG_3895

Потім ці крила розправилися і птах полетів. Летів він легко, не помічаючи хмар. Летів вперед, піднявши вгору голову, летів могутньо, стрімким поглядом вибираючи собі шлях. А іскри знову блимали з очей, а в тих очах вогонь ще дужче розгорівся. Та враз птах перекинувся на море, затиснуте між двох доріг. Хвилина, дві, три – а берегів цього моря не видно. А потім море розлилося. Не вийшло з берегів, як це буває під час шторму. А розлилося спокійно, не викликаючи страху в оточуючих. Навіть навпаки – в очах перехожих я помітив ту саму іскру, вона оживала повільно, але вона була. Здавалося, що вона зачекалася свого моря. Здавалося, що люди не вірили, що таке море могло вирватися із русла пригніченої душі молодого українця. Але це сталося – буремно-вогняна вода розтеклася вулицями Києва. Підхопила у свій потік грізний вибух незадоволення існуючою системою, втопивши у ньому млявість та невпевненість, які так притаманні українцям. Поборовши принцип “моя хата скраю” та піднявши на гребінь хвилі принцип “один за всіх та всі за одного”, хвиля добігла до найбруднішого місця, гучно вдарила об гостре каміння та спокійно розтеклася довкола. Потім ще раз показала усю свою силу – почувся поклик до свободи, який відбився у переляканих очах тих, хто захищає цю владу. І добре для них, що цей поклик був народжений іскрою, яка виблискувала у людських руках. Вогонь горів в очах, до рук йому залишилось не довго…


_MG_3902

_MG_3911


_MG_3921

_MG_3992


_MG_3995


_MG_4027

_MG_4048


_MG_4062

_MG_4094

_MG_4101

_MG_4123

_MG_4208

_MG_4214

_MG_42771


  • Current Music
    Тінь Сонця – У цьому полі синьому, як льон
  • Tags

Чай... (вже потім зрозумів, що то мрія)

Двері відчинялися о восьмій. Вся увага віддавалася лише їм. Вони заходили неспішно, занурившись у світ своїх розмов. Серед музики вечірнього залу, серед запахів кухні ресторану, серед десятків голосів відвідувачів лише ця пара змогла зацікавити увесь персонал. Він жодного разу не обійняв її, не взяв її за руку, не допомагав роздягнутися. Лише при вході він ввічливо пропускав її перед себе. Вони проходили у кінець зали, у найтемніший куток і, як завжди, просили лише одне меню. Поки поважний пан допивав свій чай, у них уже народжувалося щось спільне. Він знаходив поглядом те, що йому сподобалося сьогодні, а вона так само поглядом погоджувалася з ним. Вона завжди вибирала швидше за нього. І жодного разу він не помилився. Офіціантам не треба було вгадувати, коли вони остаточно зроблять свій вибір. Єднання думки передавалося їхнім рукам. У цей момент їх долоні повільно зближувалися, але ніколи не зустрічалися. Це була вистава. Але для обмеженого кола спостерігачів. Вони не афішували свій виступ. Глядачі самі знаходили їх.

Почулися кроки біля їхнього столу – Вам як завжди?

– Так…

Сірий дим із сусіднього залу пролетів над їхнім столом. Він помітив уже знайому картину – одна чашка, одна тарілка із солодким та щось на перше. Теж у одній тарілці. І пара приборів. Розмова починалася із одного слова – Дякую. Вони могли сидіти годину, дві, три. Інколи засиджувалися до дванадцятої ночі, коли ресторан уже мав би бути закритий. Але правило “останнього клієнта” допомагало їм. Та ніхто не хотів іти додому. У всіх була своя вистава. Але вони цього не помічали. Вони перестали помічати, що у них усе на двох. Він робив свій ковток, і чашка опинялася у її руках. Вона підносила шматочок солодкої карамелі до своїх вуст, він ловив крихти пудри на свою ложку. Їх ложки змагалися за перше, але вони цього не бачили. Його погляд дружив із її поглядом. Інколи він забував про їжу і малював у повітрі їхні мрії. А вона додавала в ці мрії свою фарбу. Бували вечори, коли хтось сідав недалеко від їхнього, розфарбованого мріями, кутка. Але ніхто не помічав красу, намальовану ними. Лише одну чашку та дві тарілки.

У повітря здіймався теплий запах. Це був запах їхнього щастя. Він просив потримати цей запах у її руках. Поглядом. Вона так само очима погоджувалася. Він усміхався, і їхні долоні знову наближувалися одна до одної. Вони жили спільними мріями. Вони це знали. Коли він допивав їхній чай, вона підносила останній шматочок їхньої карамелі до своїх вуст. Тарілку з першим вже давно забрали. І, як завжди, ніхто не перемагав у дивному змаганні. Її ложка у цей момент уся була у пудрі, а його лежала покірно на столі. Невдовзі він знову починав малювати. Точніше домальовувати її мрії. Їхні мрії.

Мрії змінювалися. Ніхто не знав, чому так відбувається. Лише ця дивна пара невпинно приходила о восьмій і знову малювала. Він почав приносити пензлі, а вона полотно. Можна було робити виставку із їхніх картин, але їх ніхто не міг побачити. Лише вони. Інколи він відволікався і щось їй показував. Вона легким порухом прибирала цукрову пудру зі свого обличчя. А він завжди сміявся з того, як вона це робить. Її тішив його сміх.

Вночі на дні чашки з’явилися три слова. Хтось із вечірньої зміни знайшов у шафі потрібні слова. 

Інколи вона приходила сама і малювала щось на серветці. Потім приходив він і читав її малюнки. Сьогодні вони замовили лише чай. Останній ковток був за нею. Він у цей момент виспівував щось, а вона розгледіла на дні – Візьми мою руку! Він сердито глянув на чашку, не розуміючи, як вона прочитала його думки. Та їхні руки вже давно обійнялися. Навіть кухар прийшов подивитися на цю подію…

Мрії здійснювалися. Спільні мрії. Тепер він робив рамки, а вона їх розфарбовувала. У них вдома була ціла колекція здійснених мрій. Вона жодного разу не помилилася із кольором. Він щодня милувався їхньою галереєю. Вона брала його за руку і вони ішли у свій куточок. Ввечері народжувалася нова картина. Двері радо відчинялися їм о восьмій.

Духмяний запах чаю наповнював залу. На столі стояли дві чашки. Він ніжно обіймав її, вона ловила його дихання. Вони подивилися на свої чашки. Він дістав пензля, вона принесла воду. Вони малювали спокій. Тихими кроками він пройшовся по їхнім зморщеним обличчям. Він торкнувся її життя, вона потрапила у полон їхніх спільних мрій. Вони не знали – як це замовляти дві чашки чаю. До сьогодні.

Двері прочинилися о восьмій. Він обійняв поглядом усю залу. Її з ним не було. Їхній столик тихо стояв у своєму кутку. Він присів на свій стілець. Провів пензлем по своєму сивому волоссю. Вчора вона назавжди забрала у нього фарбу. Він усміхнувся, згадуючи скільки картин вони намалювали.

Він лише день пробував без її фарби. Двері відчинилися о восьмій. До зали увійшов їхній спокій. Останнє і, напевно, найщасливіше їхнє творіння.
  • Current Music
    No Doubt – Dont't Speak

Дар!

Перше і найпростіше – ніколи не бійтеся навіжених думок.

Ну, звичайно, якщо вони не виходять за межі культурного, і вас за їх реалізацію не можуть посадити. Хоча один вечір із приємним співрозмовником у камері інколи може бути дуже корисним.

   Не бійтеся реалізовувати ці думки. Не думайте, що буде далі. Не думайте, що у вас нічого не вийде. Не думайте, що у вас ще купа часу.
Не думайте про те, що інші подумають. Інші можуть піти з вашого життя, а приємні спогади завжди будуть з вами. Не думайте, що коли скінчиться ваша навіженість, нова може не початися. Перевірено – завжди у голові зявляється щось божевільне. Головне, щоб це сталося вперше. Не думайте, для чого вам це потрібно. Не думайте, що ви будете за це мати. Не думайте, а що скажуть батьки. Хоча інколи корисно про це подумати. Не думайте, взагалі не думайте, просто беріть і робіть. Подумайте лише про те, щоб ваше божевілля принесло якомога більше радості іншим. Та найголовніше, щоб ви відчували себе щасливим. Не бійтеся невдачі, яка змусить сумувати. Прислуховуйтеся до свого божевілля далі. І радійте, що у вас є таке божевілля. Головне, вміти запам’ятати оте перше відчуття навіженої думки. Коли вона тільки народилася, і ви побачили, як її можна реалізувати. А раптом ви передумаєте втілювати щось – от тоді оце відчуття має допомогти. Зі мною так траплялося і не раз. Просто пам’ятайте ваші перші емоції. Та найголовніше – соромтеся вашого відчаю. Відчай, який здатен забрати безцінний дар, який ви отримаєте при народженні. Це дар втілювати ваші думки у життя. Він живе у вас непомітно. Але він безцінний!

   На жаль, для його розуміння до мого життя прийшли два найболючіших спогади. Спогади про двох людей, з якими я зараз можу зустрічатися лише у цих спогадах... Вона була ідеалом краси. Він був ідеалом чотирнадцятирічного розбишаки. Вони обоє залітали у моє життя не так і часто. Але щоразу я бачив у їх очах мрії і нездоланне прагнення до їх здійснення. Ці мрії ніби жили окремо від них. Вони боялися про них говорити, але невпинно робили усе, щоб мрії здійснювалися. Взимку вони чекали весну, а самі непомітно творили цю весну для усіх, хто їх оточував. Їй для цього було достатньо просто усміхнутися, йому – почати говорити. А з приходом весни, вони повністю зникали в ній. Мені ж лишалося лише дивуватися – як так можна радіти невпинно. Бачачи сірість, вони сприймали лише кольоровість. І випромінювали її ще більш насиченіше. Вони чекали на літо, щоб далі жити і здійснювати мрії. Потім вони чекали осінь, щоб захопливо спостерігати за течією життя. Взимку вони знову творили весну і так вони жили. Жили, насичуючись мріями, плануючи щось взимку, втілюючи це на весні, насолоджуючись отриманим влітку, та тихо готуючись до чогось нового восени. Як же їм хотілося жити – жити зі своїми проблемами, переживаннями, зітханнями перед сном, нестримними польотами вдень, невдачами, сором’язливістю, сльозами, розбитими вікнами, змоченим від дощу волоссям і… краплиною щастя. Але тієї краплини їм вистачало. Вони не боялися усього, що їй передувало. Вони вміли насолоджуватися своїм щастям. Вони вміли із краплини робити цілі моря. Моря, які дуже швидко переростали в океани. І я купався в них. Не часто, але шуму їхніх припливів мені вистачало. А потім звідкись набігла буря. Буря, яка вимила усю воду. Усе… до краплини. Лишивши усім, хто їх знав, лише голе каміння. Та я зумів розгледіти серед цього каміння джерело уже згаданого безцінного дару. І тепер мені соромно за хвилини відчаю. Соромно перед ними, адже вони ніколи не зупинялися, тягнулися до світла, хоча сонце майже завжди було за хмарами. Їх більше немає у світі людей, а я…. В мені є цей дар. Як і в кожного із нас. І віддавати його відчаю я не збираюся!

Я вірю!

Таке інколи трапляється - ти починаєш вірити в дива. У ті дива, що серед ночі усміхнуться, щоб завтра знов наповнити твій день. У нас вони коханням звуться. Але багато хто не вірить в них лишень. Та десь у свої 22 роки я зрозумів - такі дива трапляються щоденно. Важливо просто вміти жити з ними. Адже у більшості випадків ми їх закопуємо ще при народженні. Важливість розуміємо лише тоді, коли останній промінь сонця ховається за горизонтом, і дива тихо плачуть уночі, забуті і закопані нами самими. Адже життя - пряма лінія, направлена вниз. Та кожне таке диво підкидає нас угору - подалі від провалля, у яке прямуємо. Кожна зустріч із таким дивом викривляє цю пряму, створюючи на ній додаткові відрізки, по яких ми можемо іти паралельно лінії провалля. Головне пам'ятати - усе залежить лише від нашого сприйняття. Хтось може намалювати веселку, дивлячись на попіл, а хтось бачить веселку, але запам'ятовує лише сіре небо та дощ, які були перед нею.
Я спробую поділитися з вами своїми кольорами - думаю, кожен сам вибере собі їхній тон!

P.S. У моєму житті перше відчуття такого дива з'явилося декілька років тому під час ранішньої прогулянки берегом ще сонного Дніпра...